0 просмотров
Рейтинг статьи
1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
Загрузка...

Що ж ти тимошенко стихи

Стихи Тараса Шевченко на украинском языке


Чи то недоля та неволя.

Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті летячи
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь. Вороги!!
І люті! люті! Ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Та й смієтесь. Нехристияне!
Чи не меж вами ж я, погані,
Так опоганивсь, що й не знать,
Чи й був я чистим коли-небудь,
Бо ви мене з святого неба
Взяли меж себе — і писать
Погані вірші научили.
Ви тяжкий камень положили
Посеред шляху. і розбили
О його. бога боячись!
Моє малеє, та убоге,
Та серце праведне колись!
Тепер іду я без дороги,
Без шляху битого. а ви!
Дивуєтесь, що спотикаюсь,
Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви.
Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

Якби з ким сісти хліба з’їсти.

Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі.
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або. Ні. Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: «Десь його убито,
Сердешного, на чужині. »
О горе, горенько мені!

Якось-то йдучи уночі .

Якось-то йдучи уночі
Понад Невою. та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то,— думаю,— якби
Не похилилися раби.
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то. нема тепер нічого.
Ні бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів годуємо та плачем».
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня —
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.


Умре муж велій в власяниці.

Умре муж велій в власяниці.
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський, восплач
Воутріє на тяжкий глас.
І Хомяков, Русі ревнитель,
Москви, отечества любитель,
О юбкоборцеві восплач.
І вся о Р у с с к а я б е с е д а,
Бо глас єдиний ісповєдуй
Свої гріхи.
І плач! і плач!

Минаючи убогі села
Понаддніпрянські невеселі,
Я думав: «Де ж я прихилюсь?
І де подінуся на світі?»
І сниться сон мені: дивлюсь,
В садочку, квітами повита,
На пригорі собі стоїть,
Неначе дівчина, хатина,
Дніпро геть-геть собі розкинувсь!
Сіяє батько та горить!
Дивлюсь, у темному садочку,
Під вишнею у холодочку,
Моя єдиная сестра!
Многострадалиця святая!
Неначе в раї, спочиває
Та з-за широкого Дніпра
Мене, небога, виглядає.
І їй здається — виринає
З-за хвилі човен, доплива.
І в хвилі човен порина.
«Мій братику! моя ти доле!»
І ми прокинулися. Ти.
На панщині, а я в неволі.
Отак нам довелося йти
Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! будем живі,
То бог поможе перейти.

Не для людей, тієї слави

Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого
Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують
Одиноку душу
Убогую. Любо мені.
Любо мені з ними.
Мов батькові багатому
З дітками малими.
І радий я і веселий,
І бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток
В далекому краю.
Нехай летять додомоньку
Легенькії діти.
Та розкажуть, як то тяжко
Було їм на світі.
І в сім’ї веселій тихо
Дітей привітають,
І сивою головою
Батько покиває.
Мати скаже: бодай тії
Діти не родились.
А дівчина подумає:
Я їх полюбила.

І багата я,
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!

Зацвіла в долині .

Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.
Почула дівчина
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.
І вийшов до неї
З зеленого гаю
Козак молоденький;
Цілує, вітає,
І йдуть по долині,
І йдучи співають.
Як діточок двоє,
Під тую калину
Прийшли, посідали
І поцілувались.
Якого ж ми раю
У бога благаєм?
Ран у серце лізе,
А ми в церкву лізем,
Заплющивши очі,—
Такого не хочем.
Сказав би я правду,
Та що з неї буде?
Самому завадить,
А попам та людям
Однаково буде.

Дівичії ночі

Розплелася густа коса
Аж до пояса,
Розкрилися перси-гори,
Хвилі серед моря;
Засіяли карі очі,
Зорі серед ночі,
Білі руки простяглися —
Так би й обвилися
Кругом стану. І в подушку
Холодну впилися,
Та й заклякли, та й замерли,
З плачем рознялися.
«Нащо мені коса-краса,
Очі голубині,
Стан мій гнучий. коли нема
Вірної дружини,
Немає з ким полюбитись,
Серцем поділитись.
Серце моє! серце моє!
Тяжко тобі битись
Одинокому. З ким жити,
З ким, світе лукавий,
Скажи мені. Нащо мені
Тая слава. слава.
Я любить, я жити хочу
Серцем, не красою!
А мені ще й завидують,
Гордою і злою
Злії люди нарікають.
А того й не знають,
Що я в серці заховала.
Нехай нарікають,
Гріх їм буде. Боже милий,
Чому ти не хочеш
Укоротить свої темні,
Тяжкі мені ночі.
Бо я вдень не одинока —
З полем розмовляю,
Розмовляю і недолю
В полі забуваю,
А вночі. » — та й оніміла,
Сльози полилися.
Білі руки простяглися,
В подушку впилися.

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: «Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?”
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п’ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.


Буває, в неволі іноді згадаю .

Буває, іноді старий
Не знає сам, чого зрадіє,
Неначе стане молодий,
І заспіває. як уміє.
І стане ясно перед ним
Надія ангелом святим,
І зоря, молодость його,
Витає весело над ним.
Що ж се зробилося з старим,
Чого зрадів оце? Того,
Що, бачите, старий подумав
Добро якесь комусь зробить.
А що ж, як зробить? Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Не раз такому любо стане,
Не раз барвінком зацвіте.
Отак, буває, в темну яму
Святеє сонечко загляне,
І в темній ямі, як на те,
Зелена травка поросте.

Бували войни й військовії свари.

Бували войни й військовії свари:
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть і тлять старого дуба.
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гнів,— і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося богу
І небагатії, невбогі.


Барвінок цвів і зеленів.

Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти,
Побив. Поморозив.
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені. і ти.
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.

За сонцем хмаронька пливе

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

Тимошенко

Какие стихи вы предпочитаете?

Стихи — Идеальной рабой, идеальной системы

Стихи — Поэтам!

Ти жбурляєш у натовп вірші,
Що снарядами там розриваються.
А буває, приносиш вночі.
Що, мов лава, вони розтікаються.
А бувають слова — водоспадами:
Сміючись, люди душі вмивають.
А бувають вони зорепадами,
Що надію у сердце вселяють.
Головне, я прошу , НЕ МОВЧИ.
Відпускай у політ їх, на ВОЛЮ.
Хочеш — пошепки, хочеш — КРИЧИ,
Вони змінюють бачення й ДОЛЮ.
2.02.19 Алла Тимошенко

************************
и ПЕРЕВОД на русский, который мне прислал давний друг 🙂 Юра.

Стихи — Я хочу заблудиться в ромашковом поле:

Стихи — Эпиграммы про политику

Нет у нашего пастора проблем.
Кто не согласен- пулю всем!

Символ украинских демократии-
Это сказочник во главе правой братии!

Если правда, что говорят фашисты,
То ангелы в Небе- все террористы!

Мы знаем, кто спонсировал погромы
По предвыборным плакатам все знакомы!

Он из пастели рвётся в президенты
Под партнёрские аплодисменты!

Он осветил ко власти путь,
Чтоб.

Стихи — Украинские эпиграммы

На устах- войны святое дело,
А под рясой- фашистское тело!

Одень на себя хоть тысячу ряс-
А Бога не обманет модный показ!

Михаилу Денисенко
и Александру Турчинову.

Есть у Майдана для Небес вожди-
Патриарх и пастор впереди!

У пастора глубокомысленный взгляд:
-А я ни в чём вообще не виноват!

Страна напрасно жизнью озадаченна-
Каждая капля крови уже проплаченна!

Стихи — Мои предсказания

Пока не придёт к власти женщина.
(это не Тимошенко)
Пока не придёт к власти женщина,
Не будет покоя в стране.
Покажет оскал свой военщина.
Ведут мужики нас к войне.
Экзотики пляшут любители.
В рутине вранья стынут души.
Растут капиталы грабителей.
Штаны протирают чинуши.
Натешатся сценами зрители,
Тайник откровений закрыв.
Восстанут народные мстители,
Терпенья черту преступив.
30.10.2004

Читать еще:  Как закончить юбилей в стихах

ЗАИГРАЛАСЬ..
Заигралась не в игорном зале.
Рвётся одержимо на престол.
Будет у судьбы.

Стихи — Крым

Люблю спускаться я в Гурзуф
И подниматься вверх обратно.
Такой красивый он стоит
С Медведь-горою необъятной.

Люблю я Крым: Мисхор, Ай-Петри,
Лазурный берег, моря вид,
Сосны Станкевича чудесной ветви;
Там кипарис свой ствол растит.

А ночью лунная дорожка,
По морю манит вдаль меня
И ветер южный понемножку,
Развеет грусть, с собой зовя.

Стихи — О вере.

Закрыта церковь, кончено служенье,
И поп опять — навеселе.
В уютном доме, на столе все приношенья,
В бутылке «кровь христова» на столе.

И прихожанку он сегодня вспомнил,
С красивой грудью, миленьким лицом.
Он ей сегодня «отче наш» напомнил,
Она назвала батюшку отцом.

О как же надо возгордиться,
Чтобы грехи всем отпускать
И на земле с Отцом сравниться,
И именем Святым себя назвать.

Храни нас Боже от гордыни этой,
Дай каяться — Тебе — в грехах
И ликовать душой, Тобой.

Стихи — Тараща

«Христос воскрес» — поют во храме;
Так было в прошлом и поныне,
Святой Господь, пребудь Ты с нами;
Воскресни в нас, как раньше в Украине.

Тараща — город Благодатный,
Ты Пуп Земли, родной, святой.
Ты Вифлеем, нам Богом данный,
Где Дух Святой нашел покой.

В тебе рожден Святой Спаситель;
Он там учил, любил, страдал.
Грехов он наших Искупитель
И мир в сердца Он вечный дал.

Земля Святая – Украина,
Ты да прославишься в веках!
Ты колыбель для Божья Сына,
Воскресшего в.

Стихи — Время

Время, что хранишь ты от людей?
Великий миг творенья
И миллиарды человеческих страстей;
Надежд, любви, удач и пораженья…

Мы все идём путём, шагая век за веком,
Не помня прошлой жизни лет.
И создан путь, Творцом — не человеком;
На том пути Его сияет свет.

А впереди всё время неизвестность,
Пугает часто и с собой зовёт.
Не бойся, друг! Кругом любовь и вечность;
Она поможет нам, она спасёт.

Що ж ти тимошенко стихи

ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» КИЇВ 1970

Вступна стаття члена-кореспондент а АН УРСР, лауреата Ленінської премії

Є. П. КИРИЛЮКА

Харківська книжкова ф-ка ім Фрунзе

ГЕНІЙ НАРОДУ

Талантів у народі завжди було, є й буде багато. Але, як писав В. І. Ленін, експлуататорський лад немилосердно душив їх і м’яв. Тільки дуже незначна частина, власне окремі одиниці, вибивалася на широкий простір, а більшість передчасно гинула, не розвинувши своїх природних здібностей. Інакше склалася доля Шевченка. Незважаючи на виключно важкий шлях до творчих висот, йому щастило долати всі перешкоди і стати людиною, ім’я якої вимовляється нині в. багатьох частинах земної кулі як ім’я одного з найбільших поетів світу.

Шевченко — явище незвичайне в історії тоді уярмленого українського народу і своєю обдарованістю, і своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Та не лише цим привертає до себе увагу Шевченко. Своєю творчістю поет показав, які величезні сили таяться в народі, на що він спроможний, коли усвідомлює себе як клас, як народ, як нація.

Поява Шевченка зумовлена всім ходом історичного розвитку України, всіма її мистецькими надбаннями, що сягають своїм корінням аж у Київську Русь — одну з наймогутніших і найкультур-ніших у ті часи країн Європи.

Творчість великого поета є органічним продовженням усього попереднього розвитку вітчизняної літератури і культури. З великого числа • її невтомних працівників досить назвати таких велетнів української літератури XVI—XVIII ст. ст., як славнозвісний полеміст Іван Вишенський та мандрівний філософ і поет Григорій Сковорода.

Величезне, неоціненне значення для дальшого розвитку української літератури мало перше видання «Енеїди» І. Котляревського, здійснене 1798 р. Використавши фабульну канву бурлескно-травестійних, переробок твору Вергілія, автор української «Енеїди» наповнив її оригінальним, національним змістом. Новаторськими були й п’єси Котляревського, особливо «Наталка Полтавка», в якій автор одходить од бурлеска, йде далі шляхом реалізму й народності.

Традиції І. Котляревського творчо розвивали П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, поети-романтики Л. Боровиков-ський, Є. Гребінка, В. Забіла, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко та ін.

У XIX ст. з’являється на Україні періодична преса, виходять збірники та альманахи, перша українська граматика О. Павлов-ського (1818), перша фольклорна збірка М. Цертелєва (1819), перша історія України Д. Бантиша-Каменського (1822), фольклорна збірка М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827) тощо.

Таким чином, грунт для появи Шевченка був уже підготовлений: проорані перші борозни, засіяно і зібрано хай невеликий, але власний урожай.

Найраніша дата, власноручно поставлена Шевченком під своїми поезіями,— 1838 р. Це рік смерті І. Котляревського. Символічним є те, що цим роком позначена елегія «На вічну пам’ять Котляревському», написана під враженням од звістки про смерть автора «Енеїди». Молодий поет ніби переймав естафету від свого учителя й попередника.

Тарас Шевченко народився 9 березня (за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині, в сім’ї кріпака. Рідну хату в с. Кирилівці, куди батьки переїхали, коли Тарасові минуло два роки, поет згодом назвав пеклом. Од виснажливої роботи на панщині помирає його мати. Батько, лишившись з малими дітьми, змушений одружитися з удовою, яка мала своїх дітей. Та недовгим було і його життя. І коли помер батько, тоді в хаті настало справжнє пекло.

Батько Тараса був письменний. Він хотів, щоб і син здобув освіту, отож і віддав його в науку до дяка Павла Рубана, прозваного Совгирем. Швидко опанував Тарас граматку (буквар), часослов, псалтир. Деякий час хлопець живе у свого дядька Павла, працюючи за наймита. Жив він у ролі «школяра-попихача» і в дяка Петра Богорського, читав над померлими псалтир, за що одержував для заохочення десяту копійку. Зрештою, терпець його увірвався, і він утік у Лисянку до диякона-маляра, щоб навчитися малювати. Але й там Тарас опинився в ролі наймита: носив з річки воду, розтирав фарби. На четвертий день він залишив «учителя» і пішов у с. Тарасівку до іншого дячка-богомаза. Той подивився на ліву долоню учня і не знайшов у нього таланту ні до малярства, ні до шевства, ні до бондарства.

Саме у той час закладались основи світогляду Тараса. У долі своїх батьків і рідних пізнав він, що таке панщина, кріпацтво, хоч, ясна річ, не міг ще усвідомити непримиренність інтересів двох станів: селянства і поміщицтва. Немалу роль у формуванні його свідомості відіграла усна народна творчість. Багато пісень знали батько, мати, його няня — сестра Катерина, тітка. Від них, од свого народу, перейняв хлопець пошану до українських народних пісень і полюбив їх.

Ще навчаючись у дяків, Тарас ознайомився з деякими творами української художньої літератури. В автобіографічному вірші «А. О. Козачковському» згадано, як у саморобну книжечку він переписував Сковороду і «Три царіе со дари». Ми не знаємо, що саме він переписував, але слова «виспівую та плачу» дають підставу гадати, що то були поетичні твори. Один із віршів Сковороди «Всякому городу нрав і права. » згадано в повісті «Наймичка». Про вірші Сковороди йде мова у повісті «Княгиня»: дячок Совгир після прибуття нового вчителя бере з собою зошит із сковородинськими псалмами і йде шукати іншу школу.

У повісті «Наймичка» згадуються деякі віршовані твори стародавньої літератури: «Отолстё сердце их», «О горе мне, грешнику сущу», «О всепетая мати», а також житія Сімеона Стовпника, Марії Єгипетської та ін. А коли до цього додати згадку в поемі «Гайдамаки», що батько по неділях читав уголос «Четьї-Мінеї», то нема сумніву, що й сам Шевченко читав житійну літературу. Батько міг привозити з чумацьких подорожей або з ярмарку й інші книжки, як, наприклад, привозять житія та твори Єфрема Сі-ріна герої повісті «Наймичка» Яким і Марко.

Можливо, ще у дяка читав Шевченко перші частини «Енеїди» Котляревського, Таке припущення можна робити тому, що у повісті «Художник» в уста оповідача вкладено слова про те, що в парафіяльній школі читав він потай од учителя «перелицьовану Енеїду».

В усякому разі, ще на Україні Шевченко ознайомився не тільки з фольклором, але й з творами художньої літератури.

Можна гадати, що в саморобній книжечці, куди переписувано Сковороду, були й власні віршовані спроби Тараса. В поезіях Шевченка є про це натяки:

Научай їх, щоб не вчились Змалку віршувати.

Деякий час Тарас жив у брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті він зробив останню спробу знайти собі вчителя малювання у с. Хлипнівці. Маляр упевнився, що в його учня є хист, але зажадав дозволу поміщика, бо Шевченкові тоді минуло чотирнадцять літ.

Довелось Тарасові йти до Вільшани, до управителя маєтків Ен-гельгардта. Саме в той час набирали челядь для молодого Павла Енгельгардта, ад’ютанта Віленського губернатора,— і Шевченко потрапив у кухарчуки, а потім його взяли в покої козачком. Оскільки й тут, у Вільшані, Тарас малював, у списку дворових кріпаків, відряджених із паном до Вільно, управитель написав проти прізвища Шевченка: «Годен на комнатного живописца».

Десь восени 1829 р. Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно (Вільнюс). Там у вільні хвилини, коли пана не бувало вдома, Шевченко перемальовував картини, що прикрашали панські покої. Одного вечора Тарас так захопився малюванням, що не помітив, як повернувся пан Молодий художник був жорстоко покараний.

Ти вдома!

Коли ти дома. Когда ты дома.

Сторінки

  • Головна сторінка
  • Дитячі пісні

понеділок, 9 листопада 2015 р.

Свою Україну любіть. Тарас Григорович Шевченко

Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.

Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього! Найшли,
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слов велику силу
Та й більш нічого. Кричите,
Що бог вас создав не на те,
Щоб ви неправді поклонились.
І хилитесь, як і хилились!

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Одцурається брат брата
І дитини мати.
І дим хмарою заступе
Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь
Своїми синами!
Умийтеся! образ божій
Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать…
Бо невчене око
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!

Славних прадідів великих
Правнукі погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,

У нас Брути! і Коклекси!
Славні, незабуті!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!»
Кров’ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах!
Подивиться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть… та й спитайте
Тойді себе: що ми.
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті.
То й побачите, що ось що
Ваші славні Брути:

Читать еще:  Стихи мигель де унамуно записи

Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної України!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство
Віру заступило,
Що Синопом, Трапезондом
Галушки варило.
Правда. правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров’я
Та славите Запорожжя.
А чиєю кров’ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить, –
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили.
Правда ваша: Польща впала,
Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тіжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.

Отак і ви прочитай[те],
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

От Бодлера до Симоненко: любимые стихи редакции «КП в Украине»

В честь Всемирного дня поэзии «КП в Украине» публикует любимые стихи журналистов и редакторов нашего издания.

Оксана БОГДАНОВА, главный редактор:

Это стихотворение увидела в журнале «Смена». Мне тогда лет 14-15 было. Возраст, когда считаешь себя очень взрослой. Очень понравился ритм. Даже выучила наизусть. Время от времени повторяю про себя. И порой он приобретает абсолютно разный смысл и подтекст.

Анатолий Штейгер «Никто, как в детстве, нас не ждёт внизу»

Никто, как в детстве, нас не ждёт внизу,
Не переводит нас через дорогу.
Про злого муравья и стрекозу
Не говорит. Не учит верить Богу.

До нас теперь нет дела никому —
У всех довольно собственного дела.
И надо жить, как все, — но самому…
(Безпомощно, нечестно, неумело).

Эдуард БАККАНСКИЙ, заместитель главного редактора, выпускающий «толстушки»:

Всякий раз, когда я думаю о своем месте и роли в поэзии, вспоминаю строки Игоря Губермана:

Писать на стенах туалета,
Увы, друзья, не мудрено.
Среди *овна вы все поэты,
Среди поэтов — вы *овно.

Марина ТИЩЕНКО, заместитель главного редактора по онлайн-проектам:

В 9 классе учительница по украинской литературе дала задание выучить любой стих Васыля Симоненко. Стихотворение «Ну скажи, хіба не фантастично» я запомнила после первого прочтения, и помню до сих пор. Оно о самой банальной вещи в мире — о любви. Но в то же время, это самая ценная вещь в жизни каждого человека. KOZAK SYSTEM в 2016 году записали песню на эти стихи, сочинив второй куплет.

Васыль Симоненко «Ну скажи, хіба не фантастично»

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою.
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я.
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

Ирина СОСНИНА, корреспондент сайта:

Стихотворение великого Евгения Евтушенко, умершего два года назад. Для меня оно о том, что человек не может и не должен вмещать в себя лишь одну роль, одну черту. Особенно трогает и отзывается в душе людей, родившихся под знаком Близнецы.

Евгений Евтушенко «Пролог (Я разный. )»

Я разный —
я натруженный и праздный.
Я целе-
и нецелесообразный.
Я весь несовместимый,
неудобный,
застенчивый и наглый,
злой и добрый.
Я так люблю,
чтоб все перемежалось!
И столько всякого во мне перемешалось
от запада
и до востока,
от зависти
и до восторга!
Я знаю — вы мне скажете:
«Где цельность?»
О, в этом всем огромная есть ценность!
Я вам необходим.
Я доверху завален,
как сеном молодым
машина грузовая.
Лечу сквозь голоса,
сквозь ветки, свет и щебет,
и —
бабочки
в глаза,
и —
сено
прет
сквозь щели!
Да здравствуют движение и жаркость,
и жадность,
торжествующая жадность!
Границы мне мешают…
Мне неловко
не знать Буэнос-Айреса,
Нью-Йорка.
Хочу шататься, сколько надо, Лондоном,
со всеми говорить —
пускай на ломаном.
Мальчишкой,
на автобусе повисшим,
Хочу проехать утренним Парижем!
Хочу искусства разного,
как я!
Пусть мне искусство не дает житья
и обступает пусть со всех сторон…
Да я и так искусством осажден.
Я в самом разном сам собой увиден.
Мне близки
и Есенин,
и Уитмен,
и Мусоргским охваченная сцена,
и девственные линии Гогена.
Мне нравится
и на коньках кататься,
и, черкая пером,
не спать ночей.
Мне нравится
в лицо врагу смеяться
и женщину нести через ручей.
Вгрызаюсь в книги
и дрова таскаю,
грущу,
чего-то смутного ищу,
и алыми морозными кусками
арбуза августовского хрущу.
Пою и пью,
не думая о смерти,
раскинув руки,
падаю в траву,
и если я умру
на белом свете,
то я умру от счастья,
что живу.

Юлия КАЦУН, редактор отдела «Светская хроника и ТВ»:

Я — не большой поклонник стихотворной формы, поэтому назову стихотворение, которое приходит на ум сразу – это и честнее всего. «Альбатрос» из сборника «Цветы зла» Шарля Бодлера. Когда прочитала его впервые, мне было 10. Думаю, эта игра контрастов – цветы зла – и привлекла меня в первую очередь. Я, как любительница цветов, не понимала, почему цветы и зло могут стоять рядом, и мне все время хотелось найти этому объяснение. Во-вторых, читая этот стих, во мне схлестывались два чувства – любовь к птице и ненависть к матросам. А что может быть круче бушующих чувств? Да и вообще какая-то непередаваемая магия есть в этом стихотворении.

Шарль Бодлер «Альбатрос»

Когда в морском пути тоска грызет матросов,
Они, досужий час желая скоротать,
Беспечных ловят птиц, огромных альбатросов,
Которые суда так любят провожать.

И вот, когда царя любимого лазури
На палубе кладут, он снежных два крыла,
Умевших так легко парить навстречу бури,
Застенчиво влачит, как два больших весла

Быстрейший из гонцов, как грузно он ступает!
Краса воздушных стран, как стал он вдруг смешон!
Дразня, тот в клюв ему табачный дым пускает,
Тот веселит толпу, хромая, как и он.

Поэт, вот образ твой! Ты также без усилья
Летаешь в облаках, средь молний и громов,
Но исполинские тебе мешают крылья
Внизу ходить, в толпе, средь шиканья глупцов.

Валерия ЧЕПУРКО, редактор отдела «Общество»

Андрей Вознесенский «Я тебя разлюблю и забуду»

Я тебя разлюблю и забуду,
когда в пятницу будет среда,
когда вырастут розы повсюду,
голубые, как яйца дрозда.

Когда мышь прокричит «кукареку».
Когда дом постоит на трубе,
когда съест колбаса человека
и когда я женюсь на тебе.

Валерий ЖЕВАЧЕВСКИЙ, редактор:

Сергей Есенин «Отговорила роща золотая»

Отговорила роща золотая
Березовым, веселым языком,
И журавли, печально пролетая,
Уж не жалеют больше ни о ком.

Кого жалеть? Ведь каждый в мире странник —
Пройдет, зайдет и вновь покинет дом.
О всех ушедших грезит конопляник
С широким месяцем над голубым прудом.

Стою один среди равнины голой,
А журавлей относит ветром в даль,
Я полон дум о юности веселой,
Но ничего в прошедшем мне не жаль.

Не жаль мне лет, растраченных напрасно,
Не жаль души сиреневую цветь.
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.

Не обгорят рябиновые кисти,
От желтизны не пропадет трава,
Как дерево роняет тихо листья,
Так я роняю грустные слова.

И если время, ветром разметая,
Сгребет их все в один ненужный ком.
Скажите так. что роща золотая
Отговорила милым языком.

Наталия КИЗЮН, администратор:

Геннадий Шпаликов «По несчастью или к счастью, Истина проста»

По несчастью или к счастью,
Истина проста:
Никогда не возвращайся
В прежние места.
Даже если пепелище
Выглядит вполне,
Не найти того, что ищем,
Ни тебе, ни мне.
Путешествие в обратно
Я бы запретил,
Я прошу тебя, как брата,
Душу не мути.
А не то рвану по следу –
Кто меня вернёт? –
И на валенках уеду
В сорок пятый год.
В сорок пятом угадаю,
Там, где – боже мой! –
Будет мама молодая
И отец живой.

Татьяна НЕЧЕТ, корреспондент сайта:

У меня есть фраза любимая «рукожоп мадагаскарский»в честь зверя руконожки мадагаскарской. Он же Ай-Ай. Стих посвящен тем, кто с детства хочет как лучше, а получается как всегда.

Ануарбек Дуйсенбиев «Хозяйка»

Ох, устала я, устала.
По хозяйству хлопотала,
Дом большой, а я одна,
Ох, болит моя спина!
Я посуду мыла, мыла —
Чашку мамину разбила.
Стала склеивать осколки —
На пол клей свалился с полки.
Пол отмыла добела,
Бац!— чернила пролила.
Час возилась я со стиркой —
Получилось платье с дыркой.
Села штопать в уголок —
Ежик нитки уволок.
Но опять нашла я дело —
Алычи тарелку съела.
Ела, косточки бросала.
За окошко в огород.
Ох, устала я устала,
По хозяйству хлопотала,
И — увидите!— за это
Мне еще и попадет!

Анастасия МЕЛЬНИК, корреспондент отдела «Спорт»:

Самый мой любимый стих это «Крила» Лины Костенко. Наверное, в Украине нет человека, который бы его хоть раз не слышал или не читал! Люблю это произведение за то, что оно напоминает о безграничности наших возможностей, о скрытых ресурсах, которые заложены в нас самых, но мы зачастую забываем о их существовании. Этот стих пропитан вдохновением и является своего рода призывом к действию!

Лина Костенко «Крила»

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Екатерина КОВАЛЕНКО, корреспондент сайта:

В десятке абзацев Евтушенко отобразил суть нашей жизни. Удивительно, как в небольшом стихотворении помещается такая глубина.

Евгений Евтушенко «Зашумит ли клеверное поле»

Зашумит ли клеверное поле
заскрипят ли сосны на ветру,
я замру, прислушаюсь и вспомню,
что и я когда-нибудь умру.

Но на крыше возле водостока
встанет мальчик с голубем тугим,
и пойму, что умереть — жестоко
и к себе, и, главное, к другим.

Чувства жизни нет без чувства смерти.
Мы уйдем не как в песок вода,
но живые, те, что мертвых сменят,
не заменят мертвых никогда.

Кое-что я в жизни этой понял,—
значит, я недаром битым был.
Я забыл, казалось, все, что помнил,
но запомнил все, что я забыл.

Понял я, что в детстве снег пушистей,
зеленее в юности холмы,
понял я, что в жизни столько жизней,
сколько раз любили в жизни мы.

Понял я, что тайно был причастен
к стольким людям сразу всех времен.
Понял я, что человек несчастен,
потому что счастья ищет он.

В счастье есть порой такая тупость.
Счастье смотрит пусто и легко.
Горе смотрит, горестно потупясь,
потому и видит глубоко.

Счастье — словно взгляд из самолета.
Горе видит землю без прикрас.
В счастье есть предательское что-то —
горе человека не предаст.

Счастлив был и я неосторожно,
слава богу — счастье не сбылось.
Я хотел того, что невозможно.
Хорошо, что мне не удалось.

Я люблю вас, люди-человеки,
и стремленье к счастью вам прощу.
Я теперь счастливым стал навеки,
потому что счастья не ищу.

Мне бы — только клевера сладинку
на губах застывших уберечь.
Мне бы — только малую слабинку —
все-таки совсем не умереть.

Виктор ТИМОФЕЕВ, корреспондент отдела «Политика»:

Красиво и высоко.

Роберт Стивенсон «Вересковый мед»

Из вереска напиток
Забыт давным-давно.
А был он слаще меда,
Пьянее, чем вино.
В котлах его варили
И пили всей семьей
Малютки-медовары
В пещерах под землей.

Пришел король шотландский,
Безжалостный к врагам,
Погнал он бедных пиктов
К скалистым берегам.
На вересковом поле
На поле боевом
Лежал живой на мертвом
И мертвый — на живом.

Лето в стране настало,
Вереск опять цветет,
Но некому готовить
Вересковый мед.
В своих могилках тесных,
В горах родной земли
Малютки-медовары
Приют себе нашли.

Король по склону едет
Над морем на коне,
А рядом реют чайки
С дорогой наравне.
Король глядит угрюмо:
«Опять в краю моем
Цветет медвяный вереск,
А меда мы не пьем!»

Но вот его вассалы
Приметили двоих
Последних медоваров,
Оставшихся в живых.
Вышли они из-под камня,
Щурясь на белый свет, —
Старый горбатый карлик
И мальчик пятнадцати лет.

К берегу моря крутому
Их привели на допрос,
Но ни один из пленных
Слова не произнес.
Сидел король шотландский,
Не шевелясь, в седле.
А маленькие люди
Стояли на земле.

Гневно король промолвил:
— Пытка обоих ждет,
Если не скажете, черти,
Как вы готовили мед!
Сын и отец молчали,
Стоя у края скалы.
Вереск звенел над ними,
В море — катились валы.

И вдруг голосок раздался:
— Слушай, шотландский король,
Поговорить с тобою
С глазу на глаз позволь!
Старость боится смерти.
Жизнь я изменой куплю,
Выдам заветную тайну! —
Карлик сказал королю.

Голос его воробьиный
Резко и четко звучал:
— Тайну давно бы я выдал,
Если бы сын не мешал!
Мальчику жизни не жалко,
Гибель ему нипочем.
Мне продавать свою совесть
Совестно будет при нем.
Пускай его крепко свяжут
И бросят в пучину вод,
А я научу шотландцев
Готовить старинный мед!

Сильный шотландский воин
Мальчика крепко связал
И бросил в открытое море
С прибрежных отвесных скал.
Волны над ним сомкнулись.
Замер последний крик.
И эхом ему ответил
С обрыва отец-старик.

-Правду сказал я, шотландцы,
От сына я ждал беды.
Не верил я в стойкость юных,
Не бреющих бороды.
А мне костер не страшен.
Пускай со мной умрет
Моя святая тайна —
Мой вересковый мед!

Чтобы узнавать новости первыми, подписывайтесь на страницы «КП в Украине» в Фейсбуке, Инстаграме, Твиттере, Телеграме и YouTube.

Стих Украинского поэта о бандеровцах

Василий Симоненко (годы жизни: 1935–1963)

Стихотворение о бандеровцах (русский перевод)

Я вас встречал в те горестные годы,
Когда огонь до неба доставал,
И почерневший купол небосвода
Рёв самолётов вражьих раздирал.

Тогда вас люди называли псами,
Ведь вы лизали немцам башмаки,
Орали «хайль» осипшими басами,
Ревели «Ще не вмерла» от тоски.

Где вы прошли – пустыни и руины,
Для трупов не хватало больше ям.
Плевала кровью «ненька Украина»
В хозяев ваших, прямо в хари – вам.

Вы б пропили ее, забыв о Боге,
Вы б выжили и нас с своей земли,
Когда бы Украине на подмогу
С востока не вернулись «москали».

Теперь вы снова, подвязавши кости,
Торгуясь, как потасканная б**дь,
Хозяев новых кликаете в гости
Украинские хлеб и сало жрать.

Вы будете слоняться по чужбинам,
Пока вас чёрт к себе не заберёт.
Но знайте – не погибла Украина
Фашистам даст отпор и не умрёт!

Оригинал на украинском:

Ні, не вмерла Україна!

Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.

Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль» охриплими басами
І «Ще не вмерла. » голосно ревли.

Де ви ішли – там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям, –
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.

Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».

Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.

Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте – ще не вмерла Україна
І не умре!

Найдены дубликаты

Ещё когда писано,а как будто только вчера.

Для заинтересовавшихся украинской поэзией:

Василь Симоненко Ты знаешь, что ты — человек?

(перевод с украинского)

Ты — человек. Это — истина.

Знаешь об этом иль нет?

Улыбка твоя – единственная.

Мука твоя – единственная,

Глаза – одни на весь свет.

Больше тебя не будет.

Завтра на этой земле

Другие будут жить люди,

Любить снова будут люди –

В радости, в свете, во мгле.

От мира тебе в награду —

Лес, море, ковыль в степи…

И жить торопиться надо,

Любить торопиться надо-

Смотри не проспи!

Ведь ты человек. Это — истина.

И — хочешь того или нет —

Улыбка твоя – единственная.

Мука твоя – единственная,

Глаза – одни на весь свет.

Василь Симоненко. Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Интересно, срачу быть или не быть?

Русский перевод — говно. Рифмуются глаголы. На украинском намного лучше звучит.

Мова сама по себе авно!

Мова не говно. Очень певучий и красивый диалект русского языка. Был. До искусственного создания современной «украинской» лексики.

простите, но мне никак не удается разглядеть в мове что-то чудесное. Я не ругаю мову, просто на мой слух она ну никак не ложится, всё мне чудится нечто смешное и нелепое и в лексике, и в построении иных фраз.

А Вы вспомните хорошие украинские народные песни

ах, если бы они только пели.

Согласна с вами; мне все время кажется, что мова — это исковерканный русский язык. А уж когда дикторы украинского ТВ, рассказывая о каких-то событиях, говорят «брехня» или «брешут», это вообще режет слух и кажется каким-то уличным диалектом.

насколько недурны песни, настолько же царапает устная речь. почему-то

любопытный взгляд на вопрос)

Я про нынешний суржик.

Это просто устаревший сельский диалект открой словарь Даля там есть «сягать», «небога», «кат», «постолы», если откроешь слово «пока» обнаружишь разговорное «дока» «докуда».

Такие времена

Мой отец: строил атомные электростанции, заводы, пароходы, собственный дом и в ус не дул.
Я: заменил гофру на котле и шланг в душевой — уже второй день хожу, горжусь собой. Жена говорит что я её герой.

Не опять, а снова

Что делать, если оказался на рельсах в метро?

Видеоинструкция о том — что делать, ежели завалился на рельсы в метро.

Ответ на пост «Совсем уже обнаглели»

В 2013 году устроился в Ашан на приёмку. И все там было отлично. Зарплата на момент трудоустройства 35к с премией. Оплачиваемые отпуска, мед обслуживание по карте немецкой страховой Alliance, куда были включены большая часть платных клиник Москвы. За пять лет работы в Ашане, я лечил себе зубы, делал бесплатно МРТ и прочее, все включено в стоимость страховки.
Два раза в день походы в столовую, которая 75% оплачивалась компанией Вот такой вот обед, всего за 65 рублей для сотрудников Ашан.. Если ты работаешь больше года, тебе раз в год капали акции Ашана в евро, которые индексировались вместе с зарплатой и премией. Забрать можно было не ранее чем через 5 лет работы или ранее на личные нужды, такие как рождение ребенка, свадьба, покупка жилья и прочее. Я так оплатил свадьбу, сняв после двух лет, акций на 130к. Так как работа не только днём, но и ночью занимались приемом товара, то соответственно и ночные смены оплачивались по тарифу +30%. Так же плюсом шли и праздничные дни которые оплачивались +100%. К примеру за январские праздники можно было смело поднять от 60к до 75к.
Еще большим праздником были командировки в другие города. Отправляли меня как то в г.Владимир на 2 недели. Оплатили номер в отеле золотое кольцо, с завтраками и обедами, компенсация за такси, ну и надбавка к ЗП 60к за 2 недели. В Ашане котором я работал была спорт комната, в перерывах между работой можно было поиграть в пинг-понг. А ещё комната отдыха, курилка, актовый зал, массажная комната релаксации и прочее.
А потом.
Потом Пьер Жермен, ген директор Ашан Россия уехал обратно во Францию, так как его 15 летняя миссия по развитию Ашана в Росси кончилась, гендиром сделали русских и все пошло по пизде. Ко-нец!

Ссылка на основную публикацию
Статьи c упоминанием слов:
Adblock
detector