Стихи тараса шевченко як умру то поховайте

Тарас Шевченко

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу…отойді я
І лани і гори –
Все покину і полину
До самого бога
Молитися…а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845
в Переяславі

ЗАВЕЩАНИЕ
Перевод Анатолий Дмитриевич Гаврючков
(апрель 2010 г.)

Как умру, похороните
Меня на могиле,
Посреди степи широкой,
В милой Украине,
Чтоб бескрайние поля,
Днепр и обрывы
Было видно, было слышно,
Как ревет родимый.
Как начнет нести с любимой,
нашей Украины,
В море синее рекою
Кровь врагов побитых…вот тогда,
скажу я вам,
И поля, и горы –
Все покину, устремившись
В небо, прямо к богу,
Чтоб молиться… а пока
Я не знаю бога.
Погребите и вставайте,
Кандалы порвите,
Злою вражескою кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте помянуть
Не злым тихим словом.

25 декабря 1845,
в Переяславе

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній бачиться, бо й сам
Уже не панській , а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою-таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася – нема нічого…
На сина глянула, взяла
Його тихесенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.

13 липня 1858,
С.-Петербург

Перевод Анатолий Дмитриевич Гаврючков
(апрель 2010 г.)

На поле крепостном пшеницу жала,
Устала; но не отдыхать
Пошла в снопы, поковыляла
Сыночку Ване кушать дать.
Дитя в пеленочках рыдало
В прохладном месте за снопом.
Тихонько сказку рассказала, поесть дала
И приласкала; и ненароком вдруг сама
Над сыном сидя, задремала.
И снится ей тот сын Иван
Красивый очень, и богатый,
Не одинокий, а женатый
На вольной, кажется, ведь сам
Уже не крепостной, на воле;
И на своем веселом поле
Свою уже пшеницу жнут,
А детки им обед несут,
И улыбнулась бедолага
Проснулась – и растаял сон…
На сына глянула, взяла,
Запеленала; и пошла,
На поле вновь пшеницу жать,
Чтоб норму пана выполнять.

Заповіт

Варіанти тексту

Список І. М. Лазаревського

Як умру, то поховайте

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було: Було видно, було чутно

Було видно, було чути

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

Кров погану… Отойді я

Й Дніпр покину і полину

Кров ворожу… отойді я

Все покину, і полину

Молитися… а поки що…

Молитися… а поки що…

Молитися… а поки що…

Молитися… а до того

Було: Я не знаю…

Я не знаю ні Бога, нічого.

Прокиньтеся ж, брати мої

Поховайте та вставайте,

І вражою злою кров’ю

Було: Землю окропіте

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом

Тихим добрим словом

Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяслові

Примітки

– неповний чистовий автограф (рядки 1–15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 12) [Автограф 12] ;

– чистовий автограф на окремому аркуші (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 13) [Автограф 13] ;

– чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 74, арк. 106–106 звор.);

– список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, с. 15) [Список І. М. Лазаревського] .

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте…» – рядки 1–15 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте…» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 13). На місці рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю…», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні – червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте…» відібрано у В. М. Білозерського (Державний архів Російської Федерації (Москва), ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. – К., 1966. – С. 114–126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1–8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из “Черной Рады” брат Василий мне выписал» (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1–8 повного списку «Як умру, то поховайте…», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О. М. Бодянський (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 99, № 138, арк. 307 звор.), М. О. Максимович (Російський державний архів літератури і мистецтва (Москва), ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 38 звор.–39); твір переписано невідомою рукою в збірнику П. Куліша й Ганни Барвінок (Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської академії наук, ф. 3, оп. 19, № 70, арк. 27–27 звор.).

З невстановленого списку, як видно, неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. вірш переписав І. М. Лазаревський (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 88, арк. 15). Переглядаючи список після повернення із заслання, Шевченко вніс виправлення у рядки 7, 16, 20.

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. – С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Твір продовжували переписувати й після повернення Шевченка із заслання. За першодруком виконано списки: на вклейці до примірника «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 535, с. 96); у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 4, с. 279), у рукописному «Кобзарі» 1866 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 842, арк. 268–268 звор.). За невідомими джерелами виконано списки у рукописних «Кобзарях» 1861 (Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, І, 1869, арк. 10–10 звор.) та (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (Київ), ф. 506, оп. 1, № 3, с. 287–290); у рукописному «Кобзарі» 1863–1867 (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 811, арк. 16 звор.–17 звор., криптонім власника: А. Ч.); другий з двох списків у збірнику О. М. Бодянського (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 99, № 138, арк. 311 звор.–312).

Рядки 1–8 вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 666, під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст вперше надруковано у львівському журналі «Мета» (1863. – № 4. – С. 273–274) під назвою «Завіщаніє» з відмінами у 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках, цей текст передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. – Львів, 1867. – Т. 1. – С. 215. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. – СПб., 1907. – С. 283.

Поезією «Як умру, то поховайте…» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» – поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру – заповіт-гімн.

З кінця 1860-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 1870-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, – саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. – було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм – кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка – народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. – 1963. – № 1. – С. 3–11).

Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: “Заповіт” мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. – К., 1989).

Подається за виданням : Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 371 (канонічний текст), с. 577 (варіанти), с. 750 – 752 (примітки).

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

Розмістіть посилання на цю сторінку
у своєму сайті / блозі / etc.

Скопіюйте код з поля «Код для вставки» і вставте його на своїй сторінці. Змініть його відповідно до ваших потреб.

Тарас Шевченко: Заповіт

Здесь есть возможность читать онлайн «Тарас Шевченко: Заповіт» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. категория: Поэзия / Драматургия / на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров:

Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:

• 80
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5

• Описание
• Другие книги автора
• Правообладателям
• Похожие книги

Заповіт: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Заповіт»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Тарас Шевченко: другие книги автора

Кто написал Заповіт? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.

Возможность размещать книги на на нашем сайте есть у любого зарегистрированного пользователя. Если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия, пожалуйста, направьте Вашу жалобу на info@libcat.ru или заполните форму обратной связи.

В течение 24 часов мы закроем доступ к нелегально размещенному контенту.

Заповіт — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Заповіт», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Мені тринадцятий минало

Мені тринадцятий минало
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого.
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи, на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… А до того —
Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий —
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить;
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться – серце ниє:
Кругом ні билини!
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте, все розкажу,
Слухайте ж, дівчата.
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила – не спинила,
Пішов та й загинув…
Якби знала, що покине, —
Була б не любила;
Якби знала, що загине, —
Була б не пустила;
Якби знала, не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою;
Якби знала.

І то лихо —
Попереду знати,
Що нам в світі зустрінеться.
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю…
Само серце знає,
Кого любить… Нехай в’яне,
Поки закопають!
Бо не довго, чорнобриві,
Карі оченята;
Біле личко червоніє
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав’яне,
Брови полиняють…
Кохайтеся ж, любітеся,

Як серденько знає.
Защебече соловейко
В лузі на калині, —
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати;
А він її запитає:
«Чи не била мати?»
Стануть собі, обіймуться, —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться, —
Обоє раденькі.
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
«Де ти була, що робила?»
Сама собі знає.
Любилася, кохалася,
А серденько мліло:
Воно чуло недоленьку,
А сказать не вміло.
Не сказало – осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує.
Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою;
Не співає, – як сирота,
Білим світом нудить.
Без милого батько, мати —
Як чужії люде.
Без милого сонце світить —
Як ворог сміється;
Без милого скрізь могила…
А серденько б’ється!

Минув і рік, минув другий
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка, —
Ніхто не питає.
«Чого в’янеш, моя доню?» —
Мати не спитала,
За старого, багатого
Нищечком єднала.
«Іди, доню, – каже мати, —
Не вік дівовати.
Він багатий, одинокий —
Будеш пановати».

«Не хочу я пановати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки поплачуть:
Легше мені в труні лежать,
Ніж його побачить».

Не слухала стара мати,
Робила, що знала;
Все бачила чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити:
Чи довго їй на сім світі
Без милого жити?
«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько!
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив, здоров, чи він любить,
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько,
Скажи, коли знаєш!
Бо видає мене мати
За старого заміж.

Любить його, моя сиза,
Серце не навчити.
Пішла б же я утопилась —
Жаль душу згубити.
Коли нежив чорнобривий,
Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась…
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами…
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню; спочинь трошки…
Чини ж мою волю.
Сама колись дівовала,
Теє лихо знаю;
Минулося – навчилася,
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню,
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала».

Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
«Ось на тобі сего дива!
Піди до криниці;
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сего зілля —
Все лихо загоїть.
Вип’єш – біжи якомога;
Що б там ні кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий – серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій… моя доню,
Не питай, що буде.
Та ще, чуєш, не хрестися,
Бо все піде в воду.
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду».

Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Вийшла з хати: «Чи йти, чи ні?
Ні, вже не вернуся!»
Пішла, вмилась, напилася,
Мов не своя стала,
Вдруге, втретє, та, мов сонна,
В степу заспівала:

«Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю,
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости тонка та висока
До самої хмари,
Спитай бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці – моя доля,
По сім боці – горе.
Там десь милий чорнобривий
По полю гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце,
Що сміються люде;
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде.
Сама хоче мене мати
В землю заховати…
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя, доле моя!
Боже милий, боже!
Подивися, тополенько,
Як нема – заплачеш
До схід сонця ранісінько,
Щоб ніхто не бачив.
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько,
По синьому морю!»

Таку пісню чорнобрива
В степу заспівала.
Зілля дива наробило —
Тополею стала.
Не вернулася додому,
Не діждала пари;
Тонка-тонка та висока —
До самої хмари.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

Заповіт Шевченка: текст, аналіз та пісня “Як умру то поховайте”

Тарас Шевченко “Заповіт” – вірш, який став одним з символів української культури. У цій поезії поет закликає позбутися обмежень та стати вільним народом. Дивіться відео, як потрібно декламувати цей вірш. Також до вашої уваги текст та аналіз “Заповіту”.

“Заповіт” – один з найвідоміших віршів Тараса Шевченка. Ця монолог ліричного героя, який роздумує над своєю долею, долею України та її мешканців. Цей твір перекладено понад 50 мовами. Виникло навіть прислів’я: “Шевченків “Заповіт” облетів увесь світ”.

Тарас Шевченко – “Заповіт”: текст вірша

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу. отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися. а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

“Заповіт” – слухайте вірш Тараса Шевченка у виконанні диктора:

Твори Шевченка звучать майже усіма мовами світу, тож з нагоди річниці народження Шевченка українські дипломати вшанували пам’ять Кобзаря й зачитали рядки з “Заповіту” французькою, польською, китайською, німецькою, італійською, іспанською, турецькою, арабською та англійською мовами.

Тарас Шевченко – Заповіт. Слухайте вірш Тараса Шевченка дев’ятьма мовами:

Історія написання вірша “Заповіт”

Тарас Шевченко написав “Заповіт” у грудні 1845 року в Переяславі, коли хворів. Він тоді лежав у знайомого лікаря Козачковського.

Щодо мотивів автора, то вони не є однозначними. Приміром, літературознавець Нудько зазначає, що поштовхом до написання цього вірша була тяжка хвороба Шевченка, проте “причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках”.

Аналіз вірша “Заповіт” Тараса Шевченка

До вашої уваги короткий аналіз поезії:

• Тема: зображення власного ставлення поета до важкого кріпацького життя на Україні
• Головна думка: “і мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим тихим словом”
• Провідний мотив: заклик до українського народу визволитися від гніту заради щасливого майбутнього
• Ідея: віра поета у краще майбутнє для свого народу
• Віршований розмір: хорей

Художні засоби:

• Епітети: лани широкополі, злою кров’ю, сім’ї великій, …вольній, новій, незлим тихим словом, степу широкого, Вкраїні милій, синєє море, вражою кров’ю, Дніпро ревучий
• Метафори: полину до … Бога, кров’ю волю окропіте

Сучасні дослідники творчості Тара Шевченка тлумачать вірш так: “Після смерті поета його душа не буде допущена до Бога, аж доки Україна не стане вільною”.

djag_5319

Записки дуалиста

Блог Александра Безбородько

Сейчас в сети многие высказывают мнение, что украинска мова – искусственно созданный язык. Посыл его авторов понятен. Ведь о национально освободительном движении на Украине они даже не слышали. Но!

Главное не в языке и даже не в национально освободительном движении украинцев, главное, а в том, что и то, и другое наши «доброхоты» используют, для того чтобы поссорить братские народы. Даже само это выражение понимают извращенно. Ведь, если есть братья не близнецы, а русские и украинцы в своей идентичности не доходят до полного сходства, то один из них старший, другой младший. Понятно, что старший потому, что родился раньше, а не в потому, что мускулы крепче.

Поэтому, если мы великороссы, хотим себе добра, то извращать явное не должны и как это многим не неприятно слышать, должны понять – украинский народ древнее и поэтому, он старший. Соответственно русский язык родился от языка украинского, и говорить про неестественное происхождение мовы, это значит перевирать факты. А, к чему приводит политика «двойных стандартов» теперь понятно и русским, и украинцам.

Почему удается выдать за истину правду одного? Да, потому, что она спрятана от не любознательных и ленивых. Вот и в случае наших языков вроде бы все понятно из учебников, во всяком случае, из тех, по которым нас учили 55 лет назад. В «Русской литературе» для средней школы тогда писали, что русский язык в его современном литературном виде появился благодаря усилиям ряда русских гениев, они, начиная с А. С. Пушкина, выбирали все то, что в нем значимо и действительно велико и в своих произведениях оставили нам величайшую ценность нашего языка.

Украинский же литературный язык начал складываться немного позднее, чем русский и появившись в трудах Тараса Григорьевича Шевченко, так и не смог достичь той глубины, объемности и величия что и русский. Замечу, речь идет о литературной форме языка. Но кто тут в ЖЖ сейчас ею пользуется? Тот сленг, что принят в современном русском обществе, он отличается от литературного русского языка, как земля от неба.

Такой же самый разговорный язык, именуемый мовой, он имеется и в Украине. Из сказанного ясно, что ни разговорный русский, ни мова, они не являются литературными языками наших народов и говорить о них, как об официальных языках, значить «наводить тень на ясный день». Что сейчас (да и много ранее) и творят некоторые по тупости и большинство из вредности, из желания насолить и русским, и украинцам.

Поэтому, чтобы не отвлекаться на частности, приведу убедительный факт. Чем язык одного народа отличается от языка прочих народов, тем, что в нем имеются понятия и представления, отсутствующие у других. Вот и возьмем украинский язык Тараса Шевченко и наш литературный и попробуем перевести на второй, написанное в середине позапрошлого века стихотворение «Великого Кобзаря».

Многим этим заниматься лень и потому, украденное мною в сети, и выделенное другим шрифтом, могут не читать.

Стих шевченко як умру то поховайте. Завещание. Тарас Шевченко

Как умру, так закопайте
На холме в могилу,
Посреди степи широкой
На Украйне милой.
Чтобы видеть чисто поле,
Сивый Днепр и кручи,
Чтобы слышать как бушует
И ревет ревучий.
Понесет он с Украины
Да в синее море
Вражью кровь. тогда я
Все покину,
И поля, и горы –
И подамся прямо к Богу,
И молиться буду.
А до времени такого –
Я не знаю Бога.
Закопайте и вставайте,
Цепи разорвите,
Вражьей злою черной кровью
Волю окропите.
И меня в семье великой,
В семье вольной, новой,
Не забудьте – помяните
Незлым тихим словом.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу. отоді я
І лани і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися . а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 декабря 1845
в Переяслові

Уважаемый Михаил!
Как-то, будучи на Украине, я стал свидетелем одного разговора, когда один из присутствующих спросил: «Знаете ли вы, как русские перевели строки: «Як умру, так поховайтэ…»? Они перевели «Как умру, так закопайте…». Далее последовал неудержимый смех. На мой взгляд, – это катастрофа! Люди-носители языка, на котором написан оригинал произведения, смеялись над переводом! Сначала, я даже не поверил и подумал, что это просто анекдот, шутка, но теперь убедился, что такой перевод действительно существует.
С Ваших слов Вы применили слово «закопайте», чтобы достичь того набата, который «звучит» в словах Шевченко «поховайтэ та вставайте». На мой взгляд, этот набат услышали литературные критики, но не сам Шевченко. Это место в стихотворении значительно правильнее звучит именно в русском переводе: тихое, можно сказать интимное «схороните» и громкое, призывное «вставайте». На секунду представьте, что история перевернулась, и Шевченко перевел это стихотворение, изначально написанное на русском языке. Представляю, какой шквал критики на него обрушился бы за его «тэн-тэн», за то, что поставил личное на один уровень с общественным. Кроме всего прочего набата Вы все равно не достигли, в лучшем случае – это зон колокольчика (“тен-тен”).
Теперь по поводу сбоя ритма в средине стихотворения. Уверяю Вас, если это стихотворение прочтет человек, разговаривающий (а не знающий) на украинском языке и хорошо понимающий, как надо читать, никакого сбоя Вы не заметите. У Шевченко все зарифмовано а ритм обеспечивается правильным прочтением и мелодичностью украинской речи. У Вас же сбоят и ритм и рифма. Возможно, у Вас это такой литературный прием, но зачем это делать?
У Шевченко «кайданы» – это не цепи. Слово «цэп» присутствует в украинском языке. Ими, например, молотили зерно. У Шевченко «кайданы» – это оковы, кандалы – совсем не одно и то же.
В словах «волю окропите» воля – это свобода. Когда же русские читают это место, то часто путаются и произносят «волю укрепите», т.к. понимают «волю» в том же смысле, что и прилагательное «волевой».
В стихотворении Шевченко нет никакой патетики. У него в словах «в семье великой» подразумевается «в семье большой» (ударение на слова «в семье»). Он считал, что, когда выгонят врагов, все будут жить как одна большая семья.
Предпоследняя строка в Вашем переводе звучит «не забудьте – помяните», будто он просит его не забыть в «великой семье». У Шевченко желание гораздо скромнее. Он просто просит, чтобы его как-нибудь помянули, причем тихо, скромно, без помпы.
Я понимаю, что критиковать легче, чем написать самому. Если откровенно, то ни один из известных мне переводов, мне не понравился полностью. Это подвигло меня написать свой вариант. Если есть время и желание можете ознакомиться на этом сайте. Буду признателен за любую критику.
С уважением, Андрей Лаврищев

Андрей Лаврищев 06.06.2013 14:40

Из этого «литературного спора» явно видно, что еще два века назад наши языки отличались настолько, что подстрочный перевод с сохранением всех подробностей с одного на другой был невозможен.

Но, статья не о том, что мова и русский язык, они разные и довольно древние способы общения людей внутри своего народа. Дело в том, что ни литературный, ни разговорный языки и даже они оба в месте, это не язык народа!

Кроме них в то, что нужно назвать, например «русским языком» входят еще множество других элементов, например научный язык или язык техников, или языки иных специалистов. И, даже это не все, есть и иные элементы, без которых русский язык не полон. Вот тут-то и выясняется, что украинский язык, многих элементов, присущих русскому языку, он их просто не имеет. Нет, о причинах этого говорить не стану, просто отмечу факт, говорящий об отмеченном тут обстоятельстве наиболее доходчиво.

Политический язык украинских политиков и дипломатов он сложился лишь в последние два десятилетия и еще не имеет той силы, что политический язык русских. Вот и слышим мы русскую речь от самых прожженных украинофилов, когда им нужно объясниться быстро, коротко и ясно!

Нет, я не хочу никого обидеть, просто констатирую факт несовершенства современного украинского языка, не позволяющего вести на нем общение специалистам разных профессий. Они применяют для этого русский язык. Спорщики мне заметят, что языки профессионалов они общие для всех, ну и пусть поспорят. А, еще лучше попробуют послушать, как говорят профессионалы разных народов. Например, русские, украинцы и англичане. Тут–то и выяснится, что русские и украинцы понимают друг друга без проблем, а с англо говорящим народом им приходится для этого напрягать свои мозги.

Все это я рассказал потому, что языковые проблемы могут решать лишь лингвисты, прочие же берутся за них, когда имеют намерение нагадить. Кто кому, русские украинцам или наоборот?

Да нет, замечу, что словари, в том числе и разговорного русского языка, писали не русские и даже не украинцы. То же самое и в Украине. Так, и как русские или украинцы, не имеющие соответствующего образования, могут разобраться во всем том бардаке, что им приготовили другие, целые века мутившие воду?

Нет, про теорию заговоров это не у меня. Просто стоит в моих глазах картина из 92 года прошлого века. Говорю о ней не первый раз но, придется повториться.

Когда СССР развалился, границы рухнули и без всяких виз и паспортов в мою страну ринулись проходимцы со всего мира. Вот один из них и сказал мне, принимая меня не за того, кто я на самом деле. «Мы такие ситуации ждем десятилетиями, а иногда и столетиями, да нет, не ждем, готовим».

Может от и хвастался, это на его совести, но то, что есть организации (не государство и, не государственные), что «мутят воду и ловят в ней рыбку» это, несомненно. Сейчас тут многие рассказывают о заговоре США, я же пишу о Резделе, но!

Почему все эти действия государств стали возможны? Лишь потому, что есть люди, которым не важно на каком ты языке разговариваешь, для них главное, что у тебя есть, и они делают все, что бы его отобрать.

Мы же, тут в ЖЖ, ссоримся и кричим, помогая негодяям решать свои проблемы за счет нашего благополучия. И совершенно не важно, на каком языке мы вредим сами себе!